Історичні документи свідчать про те, що сільське господарство, полювання, медицина, торгівля і писемність були поширені в Китаї ще в 3500 році до н.е. під час правління імператорів Бік Хи, Син Нонга і Хванг Же.

Знайдені в долині ріки Ніл наскальні малюнки, а також ієрогліфи в погребальницах єгипетських пірамід говорять про те, що єгиптяни ще до 3000 року до н.е. практикували кулачні бої, що нагадують сучасний бокс. Маються документальні свідчення про культивування кулачних боїв месопотамцами і шумерами (ІІ-ІІІ століття до н.е.).

Ґрунтуючись на історичних матеріалах, легко представити, наскільки сильне виживання примітивного за рівнем розвитку людства залежало від уміння використовувати руки і ноги для боротьби з ворогами, дикими тваринами і навколишнім середовищем. В міру розвитку людства примітивні способи боротьби постійно удосконалювалися, згодом сформувавшиcь в бойові мистецтва.

З часів древніх греків (700 років до н.е.) бокс, боротьба й інші види єдиноборств уже постійно були присутні в програмі Олімпіад. У творах Гомера (800-900 років до н.е.) маються описи сутичок, що проводилися без зброї. Давньогрецький філософ Платон (347-427 р. до н.е.) згадує про "бій без суперника" (щось подібне до бою з тінню в сучасному боксі), елементи техніки якого поряд з елементами техніки боротьби і боксу були об'єднані в панкратіон - вид боротьби, у якому удари дозволялося наносити будь-яким сегментом тіла.

Згодом грецький панкратіон переродився в римське гладиаторство. В часи Золотого століття Римської імперії призначені для розваги глядачів гладіаторські представлення відрізнялися надзвичайною жорстокістю. Після падіння Римської імперії ці представлення влаштовувалися в Німеччині, Нормандії й Англії, а потім поступово трансформувалися в сучасний бокс і боротьбу.

Маються документи, з яких випливає, що деякі види кулачних боїв були широко поширені в древньому Китаї. Мистецтво палгвае, що зародилося в епоху Дху Гонг (приблизно 2000 років до н.е.), досягло своєї досконалості майже через тисячу років - у часи правління династії Сонг.

У світі розвивалося велике число стилів єдиноборств, що використовувала руки і ноги. У кожнім з них знайшли відображення особливості часу, а також культурні традиції відповідних країн. У Китаї було поширено кун-фу і дайджи-чон, в Індії - селамбам, у Франції - савате, у Японії - дзю-до, карате, айкидо і джиуджитсу, у Росії - самбо, у Малайзии - босилат, у Таїланду - кик-боксинг, у Кореї - тае-кйон, субак-ги і таеквон-до. Деякі види з цих єдиноборств настільки ж древні, як і саме людство. Практично неможливо простежити історію, щоб сказати, де і коли вперше почалося використання рук і ніг у єдиноборствах.

Існує безліч легенд, що відносяться до сутичок без зброї, багато хто з який з легкістю приймаються за минуле. Деякі авторитети затверджують, що головний поштовх розвитку техніки застосування рук і ніг у єдиноборствах дав живший у Китаї в шостому столітті буддійський чернець Бодхидхарма (у Китаї його називали Тамо, у Японії - Дарума), що була третім сином індійського імператора Брахмана, відомого як 28-й індійський патріарх дзен-буддизму.

Вважається, що Дарума (448-529 р.) відправився через Гімалаї в Китай з одного з розташованих у південній частині Індії монастирів для того, щоб навчити монарха правлячої династії Лианг принципам буддизму. (Суть доктрини дзен складається в прагненні до внутрішнього самоочищення шляхом стримування від матеріальних благ, скнарості, порожнечі і т.п.)

Добравшиcь до Китаю в 520 р., він відправився в Шаоліньский монастир, що розташовувався на горі Шао-Шик. Тут він почав учити китайських ченців буддизму. Уведена Дарумой тверда дисципліна й інтенсивні фізичні заняття незабаром виснажили ченців. Для того, щоб підготувати ченців до твердої дисципліни, Дарума почав тренувати їх по книгах И-Жин Кйонга (удосконалювання тіла) і Си Шим Кйонга (удосконалювання духу). Система підготовки, що використовувалася, була спрямована на звільнення занимающихся від всякої упередженості й у такий спосіб сприяла їх внутрішньому самоочищенню. Крім усього іншого, ченці щодня вправлялися у виконанні Шин Па Ло-хан - 18 комплексів рухів руками, що імітує пози 18 різних ідолів монастиря. У результаті ченці стали одними з найдужчих бійців Китаю.

Описана система тренування в сполученні з виконанням Шин Па Ло-хан утворив знамениту систему самооборони - шаоліньский кулак.

Існує вкрай мало перевірених свідчень, що підтверджують цю історію. Ретельне узагальнення історичних фактів дозволяє говорити про те, що Дарума дійсно прибув у Китай у середині VІ-ro століття під час правління династії Лианг. Спочатку він збирався учити буддизму імператора My Жде Кван Жу, однак згодом відмовився від запрошення в палац і відправився в розташоване на півночі Китаю маленька держава Уи, де був запрошений учити короля Мйонг Дже. По невідомих причинах Дарума відмовився і від цього запрошення. Прибувши в Шаоліньский монастир, він прожив у ньому 9 років до настання смерті.

У період між І століттям до н.е. і VІ століттям н.е. Корейський півострів був розділений на три королівства: Силла, Когурйо і Баэк Же. Саме маленьке з королівств Сила постійно піддавалося погрозі нападу з боку більш сильних північного і західного сусідів.

Під час правління Чин Хеунга, 24-го короля Силли, молодими аристократами і воїнами був сформований елітний офіцерський корпус за назвою Хва Рангдо. Крім традиційних тренувань з булавами, луками, мечами і гаками воїни корпуса тренували духовну і фізичну дисципліну, різноманітні форми боротьби руками і ногами. Для зміцнення тіла вони піднімалися на круті гори, плавали в бурхливих ріках у холодні місяці року і безупинно готували себе до захисту своєї країни.

Для самоврядування і духовного об'єднання членів братерства по зброї, під керівництвом видного буддистского ченця країни Геть Канга був розроблений наступний кодекс правил поведінки:

1. Будь відданий королю.
2. Слухайся батьків.
3. Поважай друзів.
4. Ніколи не відступай в бою.
5. Будь спроможний вбити.

Воїни корпуса Хва Рангдо стали відомі на всьому півострові своєю хоробрістю і майстерністю, здобули пошану навіть серед найлютіших ворогів. Сили, що черпали воїни зі своєї поваги до кодексу правил поведінки, дозволили їм досягти висот героїзму, стати легендарними. Багато хто з цих воїнів загинули на поле брані на порозі своєї юності - у віці 14-15 літ

Існує досить багато історичних документів, що свідчать про існування різноманітних форм єдиноборств із використанням рук і ніг у Силле і Когурйо, деякі з який схожі з технікою тае-кйон і японського джиуджитсу.

Воїни Хва Рангдо вивели ці примітивні методи боротьби ногами на новий рівень шляхом їхньої модернізації з урахуванням властивостей спеціального армійського взуття, а також упровадженням принципів тренування, що використовувалися в Хва Рангдо. Нова концепція моральної і фізичної підготовки перетворила боротьбу ногами в ранг мистецтва

У період Хва Рангдо оригінальний примітивний метод кулачного бою, називаний "су бак-ги", був дуже популярний серед простих людей династії Гурйо. Люди шанобливо відносилися до су бак-ги. Під час фестивалів Даний-0 (5-го травня по місячному календарі) і літніх фестивалів (15 серпня по місячному календарі) поряд зі змаганнями з корейської боротьби, перетяганню каната, різноманітним стрибкам проводилися і змагання в су Гі.

Відомий корейський історик доктор Данджае Шин Чаї Хо у своїх працях про античний Чосуне описує іспити, що проводилися в екстремальних умовах: "Танці з мечами і деякі види водяного спорту проводилися на замерзлих ріках, щоб випробувати сміливість і витривалість. Змагання зі стрілянини з лука і тае-кйон проводилися для тестування спритності і сили. Кращому мисливцю привласнювалося звання "Сон-Би". Вважалося, що перераховані вище уміння були необхідними для воїна. Переможці користалися загальною повагою". Доктор Данджае далі затверджує, що мистецтво су бак-ги було відомо в Китаї за назвою "квон бап", а в Японії - як один з різновидів джиуджитсу.

Знайомлячись з історичними документами, зв'язаними з бойовими мистецтвами Кореї, було дуже цікаво установити, що імператор Чи династії (роки правління 1401-1408) активно залучав до робіт по формуванню сильної армії майстрів по тае-кйон, сирум (корейська національна боротьба), метанню каменів, стрілянині з луками і су бак-ги. Багато історичних документів свідчать про те, що деякі з перерахованих форм кулачної боротьби були експортовані в Японію і стали базою японського джиуджитсу і карате. Можливо, що воїни корейського Хва Рангдо з'явилися прообразом японських самураїв.

У своїй книзі "Це каратэ" відомий японський авторитет у каратэ Матутатцу Ояма припускає, що етимологічно слово "карате" можливо з'явилося з Корейського півострова, що розташовувався на півночі, держави Кайа.

СУ БАК-ГИ І ТАЕК-КЙОН ПІД ЧАС ПРАВЛІННЯ ДИНАСТІЇ КОРЙО

В іншім цікавому дослідженні "Біографії корейськіх воїнів", присвяченому історії античної Кореї, доктор Эн Джа Сан пише, що школа ю сул (яка зараз вважалася б школою джиуджитсу) була відома як школа су бак-ги і таек-кйона.

Щорічно в травні на горі Ма Ам у павільйоні Як Чон імператор особисто влаштовував матч по цьому виді кулачного бою. Переможцю змагань надавалася престижна державна посада. Імператор зробив обов'язковим участь у даних змаганнях для усіх солдатів.

Троє з переможців цих щорічно проводилися змагань - Чи Ю Мін, Джанг Жунг Бу і Са Канг Сунг згодом стали головними генералами під час правління династії Корйо. Виявилося, що відношення короля до бойового мистецтва вилилося в щось більш істотне, чим проста цікавість.

Існувало 25 основних комплексів рухів, що використовувалися учасниками цих змагань. У комплекси входили дії руками, ногами, стрибки, падіння, перекиди і захоплення. Нижче перераховані назви комплексів рухів:

Династії Силла і Корйо були відзначені розквітом бойових мистецтв. Однак згодом ці династії перейшли на антимілітаристські позиції. Наступив період розквіту цивільного життя. Усе, що було яким-небудь образом зв'язано з армією, піддавалося гонінню. До кінця правління Чи династії бойові мистецтва практично припинили своє існування.

Завершальний удар був нанесений під час японської окупації (1909-1945 р.), коли заняття практично будь-яким видом бойових мистецтв були заборонені. Деякіі хоробрі з нечисленними учнями продовжували займатися таэк-кйоном у підпілля. Патріоти бойових мистецтв, такі як Сонг Дук Ки, Хэн Мул Донг і деякі інші, зуміли зберегти життя цим мистецтвам.

Після звільнення Кореї в 1945 році були сформовані нові збройні сили Республіки Корея. 15 січня молодий молодший лейтенант Чой Хонг Хі, тільки що звільнений з японської в'язниці, починає навчання деяких своїх солдатів бойовим мистецтвам. Наслідку цього, ставши тепер вже історією, проявилися в тім, що сьогодні в усьому світі відомо за назвою "таеквон-до".

У 1955 році комітет, членами якого стали інструктори, історики і видні державні діячі, відкритим голосуванням привласнив нову назву національному виду бойового мистецтва - "таеквон-до". Запропоноване генералом Чойєм ім'я складалося з трьох частин - "тае" (нога), "квон" (рука) і "до" (мистецтво).

Що домінували в ті часи назви бойових мистецтв данг су і конг су були в більшому ступені зв'язані з китайськими і японськими стилями бойових мистецтв. Нова ж назва, крім співзвучності з античним "таек-кйон", несло новий відтінок націоналізму

Роки досліджень і зусиль по розвитку оригінального стилю бойового мистецтва, пророблених генералом Чойєм, вилилися в створення нового стилю таеквон-до - чанг хан (названого на честь автора). Цей стиль крім основ таэк кйон, су бак-ги і каратэ зібрав у себе безліч нових дій руками й особливо ногами. Стиль чанг хан базується на 24 комплексах рухів (найпростіший - Чон Джи, самий складний - Тонг Мул), розроблених і відточених генералом Цой Хонг Хи і його колегами. Спустя 1300 років корейський стиль бойового мистецтва досяг свого розквіту, перетворивши з заняття для невеликої групи воїнів-аристократів у вид спорту, що культивується більш ніж у 50 країнах світу з мільйонами що займаються. Комбінація древньої класичної техніки з наступними модифікаціями привела до появи нового стилю самооборони і духовного самовдосконалення, рівних якому немає в сучасному світі.

Приведені вище історичні зведення були опубліковані в 1969 році в газеті "Чосан" одним з найвизначніших істориків Кореї, президентом кюнг-пакского університету, доктором Сан Каном. З іншого боку, в опублікованій у 1958 році книзі Фунакоши Кяджина (визнаного батьком японського карате) затверджується, що карате є традиційним бойовим мистецтвом Окінави. Він же затверджує, що карате розвивалося з ІX сторіччя н.е. під ім'ям "те" (рука). Коли техніка Окінави була модифікована шляхом з'єднання з китайським кемпо (стиль кулачного бою), новий стиль бойового мистецтва став називатися "доте" (китайська рука).

Перша демонстрація цього стилю відбулася в 1917 році. В наступні роки стиль завойовував популярність у Японії. На початку тридцятих років для того, щоб відрізняти карате від китайського кемпо, слово "до" (Китай) було замінено на "ку" (порожня) (у японській мові ієрогліфи "до" і "кара" позначають слово "Китай"). У книзі про карате, написаної Нагадони, автор відзначає, що по легендах і міфам прообрази сучасного японського сумо і дзюдо існували в Японії більш ніж 2000 років назад.

Одні теорії виглядають більш правдоподібно, інші - менш. Однак малоймовірно, що коли-небудь, удасться знайти досить переконливі свідчення про місце і час зародження мистецтва самооборони без зброї. Ці спроби настільки ж марні, як і спроби якої-небудь країни затверджувати, що саме на її території вперше людством почалося використання вогню. Будучи центром східної культури, Китай найбільше підходить у якості колиски бойових мистецтв. Однак це зовсім не означає, що бойові мистецтва зародилися саме там. Швидше за все, бойові мистецтва взагалі не мають конкретної родини. Більш імовірно, що природний розвиток, що відбувався повсюдно, породив історичну необхідність у системі самооборони. Таким чином, родина будь-якого виду бойового мистецтва визначається національністю його засновника, а не історією його країни.

Як і в кожнім виді східних единоорств у таеквон-до склалася своя система відмінностей. Це кольори поясів і звання.

Кольори поясів були обрані не випадково. Їхній вибір ґрунтувався на древніх традиціях. Чорний, червоний і синій кольори відповідають ієрархії, прийнятої під час династій Когурйо і Силла. Новоспечені власники чорних поясів носили пояс, пофарбований наполовину в чорний і наполовину в білий колір.

• білий - символізує незнання, тому що початківці займатися таеквон-до спочатку не мають яких спеціальних знань і умінь
• жовтий - символізує Землю, у яку пускає корені і з який проростає насіння таеквон-до.
• зелений - символізує початкові етапи процесу росту рослин, якому уподібнюється процес розвитку таеквон-до.
• синій - символізує небеса, до яких подібно зростаючому дереву в процесі тренувань спрямовується майстерність таеквондиста.
• червоний - символізує небезпека, попереджаючи, спортсмена про необхідність чіткого самоконтролю, а суперника - про необхідність триматися подалі від спортсмена
• Чорний - на противагу білому, символізує майстерність володіння таеквон-до, а також те, що власник цього пояса не боїться сил зла

Призначення пояса - підкреслити значення філософських основ таеквон-до, а також позначити рівень спортсмена. 1 липня 1985 року було прийняте рішення про те, що пояс повинний оперізувати тіло один раз, а не двічі, як це практикувалося раніше. Один оборот пояса навколо тіла символізує:

• прагнення будь-що-будь досягти одну, раніше поставлену ціль;
• служіння одному хазяїну з непохитною відданістю;
• досягнення перемоги шляхом проведення одного удару

З погляду рангу, положення і занять суспільство складається з людей, що мають різний соціальний статус. Оскільки міра звертання до представників кожного класу стандартизована, люди можуть формувати і контролювати їхній життєвий рівень відповідно до їхнього соціального статусу. Якби ні ці соціальні границі, усі було б охоплене хаосом і плутаниною

Аналогічна ситуація й у таеквон-до. Унікальний і винятковий дух порядності, характерний як для самого виду бойових мистецтв, так і для що займаються їм, сформується шляхом уведення системи спеціальних звань і функцій для власників чорних поясів, особливо для власників вищих данов. Це дозволяє провести чітку границю між майстрами і новачками, мотивуючи останніх поводитися обачно, відповідно до встановлених норм поводження, а також сприяючи прагненню майстрів до самовдосконалення для підтвердження своєї переваги

У таеквон-до кожному титулу відповідає строго визначена кваліфікація:

• власники І - ІІІ данов - при необхідності асистенти інструктора (босабом);
• власники VІ - VІ данов - інструктори (сабом);
• власники VІІ - VІІІ данов - майстри (сахьюн);
• власники ІX данов - гранд-майстри (сасеонг).